З початку повномасштабного вторгнення з Європи до України потягнулися каравани гуманітарної допомоги. Ми поспілкувалися з польським журналістом Пйотром Кашуварою (Piotr Kaszuwara), який у 2022 році вирушив до України висвітлювати війну. Натомість життя внесло свої корективи. Він став волонтером і згодом створив благодійний фонд „UA Future Charity” (Майбутнє України), коли в перші дні та тижні взагалі не була відома подальша доля держави.
OM: Добре, розкажи, будь ласка, відколи почав приїздити до України?
PK: Моя перша поїздка до України була у травні 2016 року. Тоді був у Донецьку, як журналіст, репортер від Onet, щоб побачити, яким є життя по той бік окупованої території.
OM: А після початку повномасштабної війни?
PK: Фактично від самого початку, як тільки дізнався, що це справжня війна, бо спочатку, я взагалі не хотів у це вірити. Думав, що журналісти, як і останні кілька років, будуть продовжувати писати про це, як раніше, а саме, нагадають, що війна вже триває 8 років та знову забудуть про це. Тож, спочатку я, просто, не вірив, що це насправді буде так страшно, як це виглядає зараз, з перспективи 1,5 року. Пам’ятаю, що був дуже розгублений через всю цю ситуацію, бо багато людей почали мені писати і питати мене про те, що відбувається в Україні зараз. Тоді говорив, будь ласка, подивіться мої репортажі, будь ласка, прочитайте все, що я писав останні 8 років. І тоді ви дізнаєтеся, бо за останні 8 років це якось, особливо, нікого не цікавило. Але я вже знав, що ситуація в Україні стає все гіршою, що ця війна, яка почалася 24 лютого, буде гіршою війною, буде страшнішою, ніж та, яку я спостерігав у Донбасі з 2016 року. І почав готуватися до поїздки до України, бо я тоді був в Італії на відпочинку, але фактично весь час провів у готелі. Нічого не відвідав, нічого не бачив, бо просто готувався до поїздки до України, яка мала відбутися за кілька днів після закінчення відпустки.
OM: Мета твоїх поїздок після 24 лютого 2022 року, трохи змінилася, так? Бо пам’ятаю, що ти їхав туди не лише по роботі як журналіст. Можливо, ти свідомо відмовився від своєї журналістської роботи та поїхав з іншої причини – перш за все допомогти людям.
Piotr Kaszuwara: Я їхав як журналіст та не очікував, що стану волонтером. Просто коли… І так знав, що їду, я прийшов до висновку, що було б добре взяти з собою деяку гуманітарну допомогу, принаймні для тих людей, хто знаходиться близько до кордону. Хто… в піжамах часто, просто, тікали зі своїх домівок і взагалі нічого не мали. А ще, люди дуже багато дарували тих речей. Тоді я вирішив, що стану одним із таких волонтерів. За нагоди, потім, зможу відновити свою роботу журналіста, а поки відкладу це на деякий час. Перетнувши український кордон, доставив те, що мав доставити, що мав з собою в машині, і на наступний день мені зателефонував товариш з Кропивницького і сказав мені: «Слухай, Пйотре, мою дружину було б добре відвезти до Польщі, разом з тещею і тіткою. Не маю можливості виїхати сам. Чи міг би ти їх забрати, бо, здається, у тебе є автівка».
Сказав, що звичайно, це не проблема, забрав їх наступного дня.
Знову дзвонить знайомий з Білостоку і говорить: «слухай, Пйотре, є така сім’я, це знайомі, яких треба вивезти з Харкова. Чи б міг їх забрати»?
Звичайно, Я згодився, все одно залишався в країні ще на декілька днів, чекав, щоб отримати прес-картку.
На наступний день знову хтось дзвонив, і на наступний день знову, потім почали дзвонити вже незнайомі мені люди, і просили допомогти в евакуації, допомогти вивезти когось, бо я не мусив чекати в чергах на кордоні, як журналіст, я міг досить вільно перетинати кордон.
Протягом першого тижня чи двух, просто вивозив людей з України до Польщі. На кордоні забирав гуманітарну допомогу і доставляв до Львова, потім знайшли людей, які відправляли це до Запоріжжя, Херсона, Харкова до Києва й в інші місця.
Отже, цю гуманітарну допомогу забирав з Польщі й потім всі ці посилки розходилися по містах України, на зворотному шляху, допомагав людям евакуюватися, ось так тривали ці перші два тижні. Я усвідомив, що нічого не написав, коли мені подзвонили з Польського радіо (Polskie Radio), питають: «Пйотре, де твої журналістські матеріали, Пйотре, де ці тексти? Всі пишуть, весь світ говорить про Україну, а ти за 3 тижні ще не написав жодного тексту, та навіть половини фото не відправив. Потім і ти мені подзвонив. Так. Знову, хтось інший дзвонить, питається, чи немає у мене лобового скла до «хаммера» (Hummer).
Ось, так все і почалося, люди знали, що до мене можна звернутися за допомогою. Тож, я повернувся до Польщі через місяць і прийшов до висновку, що мій рід занять трохи змінився. До мене постійно звертаються люди, які потребують допомоги, і люди, які хочуть допомогти. Ми придумали це разом з Яцеком Целецьким. Що саме? Створили фонд «UA Future Charity».
«UA Future Charity», тоді було шоком, говорити саме про “майбутнє для України”. Зараз, таких фондів, зі схожою назвою, вже досить багато. Назвати так фонд було шоком, бо всі думали, що Україна незабаром програє війну, впаде, що не буде ніякої України, бо росія просто знищить її. Саме тоді подумав, що ми повинні зробити навпаки!
Вирішили показати, що Україна має майбутнє, бо є люди, які борються за це майбутнє,і це велике об’єднання Польщі та України, її Східних та Західних регіонів. Тоді це дало зрозуміти, що Україна має і минуле, також. Саме тому ми створили фонд, за допомогою якого, протягом довгого часу, вже, 1,5 року війни, неухильно допомагаємо, переважно, на прифронтових населених пунктах. Як журналіст, маю досвід роботи в Донбасі, тому не боявся їхати далі. Одним з перших почав добиратися туди, де проходили справжні бої.
Я був у Києві під час окупації Бучі та інших населених пунктів. Я потрапив до Харкова, коли росіяни ще стояли дуже близько, був у Краматорську, коли там були великі бої, також, був у Бахмуті.
До Бахмуту я приїздив багато разів, коли відвозив гуманітарну допомогу. Також, заїжджав в Часів Яр, Херсон, Запоріжжя та Гуляйполе. Досвід, який набув за останні 1,5 року, неабияк, стає у нагоді, допомагає швидко реагувати у складних ситуаціях, оскільки в деякі місцини небезпечно навідуватись.
Під час таких поїздок, до прикладу, до Авдіївки, завжди, наражаєш себе на небезпеку, бо ніколи не впевнений, де і коли впаде ракета чи артилерійський снаряд.
OM: Пам’ятаю, що у тебе, також, була така ситуація з автобусом, снаряд вибухнув близько? Або це була дорожня аварія? Вже не пам’ятаю.
PK: Знаєш, навіть, не можу сказати, що такі ситуації траплялись всього декілька разів. Було багато таких ситуацій. Ми по справжньому були у небезпеці, коли приїздили до Бахмута. Не години, а хвилини часу можуть вирішити виживемо ми чи ні. Пам’ятаю, як я був 6-го січня у Бахмуті. Чи мав їхати раніше? Не поїхав раніше, й потім мав їхати пізніше, але також не поїхав і дійсно якось так вийшло. Вибачте 5-го, я поїхав 5-го. Тому що, хотів їхати 6-го, тобто на православні свята, але так якось вийшло, що команда, яка мала з нами їхати, могла лише в той день, бо в інший день вони мали бути десь-інде, тому я трохи змінив плани і поїхав 5-го і виявилося, що 4-го було дуже небезпечно. 5-го було досить спокійно в Бахмуті, а 6-го вже був дуже сильний обстріл, через це польська волонтерка отримала важкі поранення, як наслідок, втратила ногу.
На наступний день, 7-го, загинув американський волонтер, який, також, поїхав з гуманітарною допомогою, і тоді був такий час, коли волонтери гинули, майже, щодня, було дуже небезпечно. Саме в той день, 5-го, коли ми там були, було легше.
Ми були в Оріхові, Запорізької області, через 2 години, як ми покинули його, місто було атаковане авіацією. Недавно, у червні, були в Авдіївці, і все було мирно. Солдати казали, що в це неможливо повірити, так спокійно, ніхто не стріляє і тому подібне, після того, як тільки ми виїхали, почали обстрілювати місто ракетами. На околицях ми зазвичай, як тільки виїжджаємо, скажімо, на декілька кілометрів від лінії фронту, то вже знімаємо бронежилети і шоломи. В сусідніх селах, де ми були, лунали вибухи всюди, і ми вирішили знову вдягти бронежилети і виїхати якомога швидше.
Останнього разу в Херсоні проводили евакуацію постраждалих під час повені, місце де стояв близько 2 хвилин тому обстріляли, зміг сховатися за рогом за декілька секунд до прильоту ракет. Якби я залишився там, скажу, це 60, це 120 секунд. 120 секунд від смерті, ось так просто.
Ну, наприклад, в Бахмуті над нами летіли літаки, які почали скидати фосфор. І ми, також, втекли з автомобіля, сховалися в безпечному місці. На щастя, ці літаки полетіли далі.
Іншим разом, коли я їхав до Соледару ракети вибухнули прямо біля нашої машини, на щастя, одна впала за деревами, які там були, натомість 2-га ракета влучила прямо за нами, й знову, на щастя, там були піщані насипи, тому ніхто не постраждав. На жаль, багато разів ми були в дуже небезпечних ситуаціях. Все може змінитись дуже швидко, як було в Херсоні, лише 120 секунд відділяли нас до смерті. На щастя, Бог пильнує за нами.
OM: Я, власне, не хотів перебивати тебе. Нещодавно вийшов твій фільм God hears us, що віддзеркалює ті події, які ти пережив. Що ти хочеш донести цим фільмом?
Знаєш, я передусім спостерігаю, і не тільки я, а також, багато моїх друзів, волонтерів. Ми спостерігаємо, що… очі світу повільно відвертаються від України.
Ми маємо справу знову з тим, про що я говорив на початку нашої розмови, що… ми звикли до війни в Україні. Так само як було з війною в Донбасі багато років тому, де кожного дня гинуло багато людей.
Кожного дня розмовляю з моїми знайомими з Києва, і кожен говорить про те, що вночі знову літали дрони, процювало ПВО, знову збивали ракети. Все це кажуть люди із інших міст Запоріжжя, Харкова з Херсону кожного дня мені пишуть про нові бомбардування, про нові жертви обстрілів. ЗМІ все менше про це пишуть, світова спільнота все більше відходить від проблем України та живе за іншим порядком денним, не зважаючи на те, що за кордоном десь гинуть люди, масово, десятки людей гинуть… Був у прифронтових шпиталях, де по 200 поранених щодня. Чому у людей, які досі вели звичайне, життя, мали власний дім, їздили з родиною на відпочинок, публікували щось у соцмережах, життя має закінчуватись. У них було все так само як і нас тут, і це життя для них закінчилося. Це те, що я хотів показати в цьому фільмі, тому що іноді люди цього не усвідомлюють.
Хтось залишається у підвалах у Часовому Ярі чи Авдіївці, ховаючись від снарядів, там живуть люди, яким загрожує смертельна небезпека.
Це вже непомітно, бо журналісти туди рідко ходять, але вона триває і ми просто починаємо закривати очі. І коли ми закриємо очі, це зможе почути лише Бог. Те, що відбувається – це страждання. Яке щоденно відчувають українці, які теж, до речі, трохи звикли до цієї війни.
Нещодавно я спілкувався з киянином, він каже: «Ну так, полетіли дрони, полетіли дрони, вони там щось збили. Ось ракета впала в лісі поруч з нами».
Це не нормально, щоб ракета впала біля вашого будинку. Він так спокійно про це говорив, насправді не повинно так бути. Ми не повинні до цього звикати, тому що, якщо ми звикнемо, то на це розраховує росія, і тому я знаю всіх тих людей, які сидять у цих підвалах, які переживають цю війну на власному досвіді. Єдине, що їм залишилося сьогодні, це Бог, і звідси вислів, що Бог чує нас, і я б хотів, щоб не тільки Він це почув, але й ті люди, які досі нам так багато допомагали. Щоб вони нам ще трішки допомогли, ще раз. Можливо не нам, а тим людям, яким ми допомагаємо, бо тільки разом ми можемо протистояти цьому злу.
OM: Ти маєш рацію. Послухай, яке взагалі у тебе враження? Що змінилось в Україні порівняно з тим, коли ти був у 2016 році, коли ти їздив до Донецька. Як, на твою думку, змінилася Україна за ці 8-9 років?
PK: Насамперед, 1/4 або 1/5 України зараз під окупацією. Раніше це становило половину Луганської області України і половину другої – Донецької. Сьогодні вже вся Луганська область, більшість Донецької, Запорізької, Херсонської області і частина Миколаївської області. Ніби окуповано регіони Малопольщі, Верхньої Сілезії та частину Великопольщі.
OM: Як відрізняється ситуація сьогодні порівняно з тим, що було на початку війни у Донбасі? За останній 1,5 року ти знову повернувся в ті місця.
PK: Тоді за перший рік, можна сказати, війна була, також, дуже інтенсивною. Міста були захоплені одне за одним, і також досить швидко росіяни наступали. Так, був захоплений Донецьк, була захоплена Горлівка, був захоплений Луганськ. І ще декілька інших міст, але тоді, скажімо, та війна була більш точковою, з більше окресленими межами. Були знищені, якісь частини міст, весь Донецьк не був знищений, було знищено аеропорт і околиці аеропорту.
Наприклад, бої велися в Малинівці, тобто, десь на околицях міста, ця війна не поширювалася далі, а сьогодні ми маємо справу з зовсім іншим. Практично, від Краматорська аж до самого Харкова немає жодного цілого населеного пункту. Все знищено, просто, зрівняно з землею. До цих будинків ніколи в житті не вдасться повернутися. Цих міст не вдасться відбудувати. Я не уявляю собі відбудову Ізюму, наприклад, бо це місто практично повністю знищено. Я не уявляю собі відбудову Авдіївки, я не уявляю собі відбудову Бахмута, це просто неможливо.
Різниця в тому, що зараз дійсно Україна зруйнована.. Коли я там був вперше, ну в Маріуполі люди жили більш-менш нормально, у Харкові люди жили звичним життям. Сьогодні ці міста спустошені. До прикладу, дуже багато людей з Харкова виїхало. Тобто вся Салтівка, де жило близько 400 000 осіб, є спустошеною, там взагалі немає людей, там просто неможливо жити, Херсон, де жило 300 000 людей, сьогодні проживає близько 10 000, це 290 000 людей, які просто виїхали. Такого не було з моменту Другої світової війни. Зараз війна загрожує усій території України, не окремим регіонам чи містам. Ми говоримо не тільки про Харків, Суми, Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Київ, Вінницю чи Хмельницький, практично немає міста в Україні, яке не було б атаковане, немає сьогодні людини в Україні, яку б війна не зачепила той чи інший спосіб. Перш за все змінилося, все для самих українців. Тоді війна на Донбасі була трохи абстракцією. А що взагалі говорити про Західні регіони? Сьогодні ця війна реальна для кожного, хто живе в Україні. Кожен її відчув. Можливо, що хтось у родині загинув або був поранений, чи хтось зараз на війні: брат, син, дядько або колега Хтось з близьких мусив умерти? В такій безглуздій війні, яку спровокувала росія.
OM: Добре, добре, Пйотр. Основні мої питання закінчилися. Повертаючись до теми фонду, є кілька коротких питань щодо того, яким чином вели облік та скільком людям допомогли в цілому.
PK: За кожен виїзд допомагали тисячам людей, іноді ми доставляли гуманітарну допомогу до 5000 людей або до 6000 людей, бо ми, наприклад, доставляємо 20 тонн гуманітарної допомоги в середньому кожні 2 тижні. Рахуючи, ніби в одній сім’ї лише 2 особи, це близько 1000 осіб, а якщо ми маємо 20 тамтешньої гуманітарної допомоги, то ми маємо близько 4000 вже осіб. Говорю про тих, кому допоміг особисто, вже не говорячи про цих 4-6 тисяч осіб. Я рахую, що 1000 осіб на одну місію, місій ми виконали близько 100. Тож разом це близько 100 000 людей, можливо, більше. Пріоритетом є допомога літнім людям, жінкам та дітям. Ці люди зіштовхуються з війною віч-на-віч, ми доставили понад 500 тонн їжі і близько 500 тонн іншої гуманітарної допомоги, проте це лише дуже поверхневі обчислення. Тобто, сумуючи всю кількість гуманітарної допомоги, яку ми доставили в Україну становить близько 1000 тонн. Навіть не знаю, скільки це вантажівок, одна вантажівка це, приблизно, 20-30 тонн, точно не скажу, бо я цього не рахував. Але, власне, знаю скільки кілометрів ми проїхали, приблизно, 250 000, навіть, 300 000 кілометрів. Це близько 10 разів об’їхати навколо землі.
OM: Це означає, майже, відстань до Місяця – 300 000 кілометрів.
PK: Можливо, ми і доїхали до Місяця. Ті місцини, куди ми доставляємо допомогу, дійсно, нагадують місячний пейзаж.
Подаємо також реквізити організації:
Збір на паливо: https://zrzutka.pl/s6fa85 PayPal: https://www.paypal.com/paypalme/uafuture
IBAN: PLN – PL 10 1140 2004 0000 3202 8238 9298
USD – PL 50 1140 2004 0000 3012 1572 0930
EUR – PL 60 1140 2004 0000 3812 1572 0940
GBP – PL 63 1140 2004 0000 3212 1843 4561
JPY – PL 03 1140 2004 0000 3112 1572 0951
Розмовляв: Олександр Мартинюк
Розшифровка: Олександра Дягіль
Фото: сторінка Facebook „UA Future Charity”