Олексій Дитятьєв – український легіонер польської „Краковії”. Зіграв більше 80 поєдинків у складі „пасів”, забив три м’ячі та віддав стільки ж асистів. Окрім того, у 2020 році доклав цеглинку у першу в історії перемогу команди з Кракова у Кубку Польщі. Із перших днів повномасштабного вторгнення росії він активно допомагає як українській армії, так і українським біженцям у Польщі. До вашої уваги – велике інтерв’ю нашого спеціального кореспондента Гліба Скрипченка із уродженцем тимчасово окупованої орками Нової Каховки.
– Олексію, банальне питання, але з чого у тебе почався ранок 24 лютого?
– Із того, що мене розбудила дружина. Причому не з першого разу – спочатку я взагалі не зрозумів, що відбувається. Вона сказала, що почалася війна, і ми відразу почали дзвонити всім родичам.
– Кілька тижнів, а то й місяців точилися розмови про можливий повномасштабний наступ росії. Ти вірив, що це може статися?
– Якщо чесно, то ні. Загалом не очікував і не вірив, що таке можливо. Хоч би які навчання не проходили, на цих навчаннях завжди грали м’язами. Повірити у те, що росіяни після Криму, Донецька та Луганська знову можуть зайти на нашу територію, я не міг.
– До речі, про Донецьк. 2014-го року росія окупувала Донецьк якраз коли ти грав у складі „Олімпіку”. Ти розповідав, що на той час знаходився на клубній базі, а твій будинок був розташований біля донецького телецентру. Зараз росія окупувала твоє рідне місто Нову Каховку. Можна сказати, вона прийшла до твого дому вже двічі…
– Так, ми тоді справді жили у Донецьку біля телецентру і я вже розповідав, що за день до цього по українських каналах говорили, що буде захоплення телецентру. Я у це також не вірив, як і у початок повномасштабної війни 24 лютого. І справді, у нас на очах за п’ять метрів стріляли біля телецентру, приїхали на машинах якісь люди у чорних масках. Із цього, власне, все у Донецьку й почалося. Тоді я відправив сім’ю до Нової Каховки, і всі знають, що було з часом…
– І про Нову Каховку. Твоє рідне місто окуповане з перших днів повномасштабної війни. Чи є у тебе якась інформація, зв’язок із рідними?
– У мене там живуть батьки, зв’язок із ними періодично пропадає, але довше ніж на день це не трапляється. Якщо порівнювати з містами, де ведуться бої, то, звичайно, там спокійніше. А взагалі, Нова Каховка зараз дійсно окупована орками, вони починають запроваджувати якісь свої „закони”, підприємців змушують платити відсоток із виручки. Можна сказати, там просто повернулися 90-ті. Ідуть репресії проти всіх проукраїнських людей, зокрема журналістів, депутатів. До слова, кілька днів тому біля свого дому у Новій Каховці була викрадена жінка, футбольний арбітр Ірина Петрова. Вона активно висловлювала проукраїнську позицію. Сподіваємося, із нею все в порядку.
Людей забирають на підвал до ментівки, зробили якусь свою так звану „міліцію”. Є люди, які з ними співпрацюють, але це не від великого розуму – вони просто не розуміють, що скоро тікатимуть разом із ними. Загалом, зараз настрій у місті дуже похмурий. Люди не знають чого чекати: немає ні роботи, ні нормального життя, нічого. Вони виходять на вулицю, бачать цих окупантів, і одразу день псується. Психологічно дуже тяжко там перебувати.
Виїжджати кудись у напрямку Херсону та Кривого Рогу дуже небезпечно, бо там точаться бої. Від Нової Каховки до Херсона близько 17 блокпостів орків, чоловіків роздягають до шкарпеток та трусів, розглядають татуювання, риються у телефонах. Не раз було таке, що людей забирали на блокпостах і їх ніхто ніколи більше не бачив. Є кримські (підконтрольні росії – Прим.) перевізники, які налагодили вивезення людей з Нової Каховки навіть у бік Польщі. Але тут питання вибору людей: хто готовий сісти, проїхати на територію Криму та росії, і через росію дістатися Польщі? І чи є гарантія успішно доїхати? Зрозуміло, що її нема. Мої рідні одразу категорично сказали „ні”. Тим більше, виїжджати у бік Криму та росії.
– Усіх жахнули фотографії з раніше окупованих міст – Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Наскільки тобі відомо, у Новій Каховці немає чогось подібного?
– Ні, здебільшого орки поводяться більш-менш нормально. Про випадки, які були у Бучі та Ірпені, принаймні я не чув. Але людей вибірково забирають у підвал до ментівки, де вони можуть сидіти місяцями. Це стосується активістів, журналістів, загалом усіх проукраїнських людей. Тому так, там легше, ніж було у названих містах Київської області. Але сказати, що легко – не можна.
– російські окупанти сунули свого носа до новокахівського футболу і на честь 9 травня організували там псевдотурнір. Що ти про це скажеш?
– Коли я почув про такий „турнір”, то був упевнений, що ніхто з новокахівчан не погодиться брати у ньому участь. У той час, коли наші воїни борються за нашу свободу та наше майбутнє, вийти побігати у футбол під триколором вважаю зрадою та цинізмом. Але, як виявилося, у колі моїх знайомих (вже колишніх, звичайно) знайшлися ті, хто у ньому брав участь. Хтось вирішив зіграти, хтось судити. Я, м’яко кажучи, був здивований. Війна скинула маски з деяких людей. Чужі люди стали своїми, свої – чужими. Всім колаборантам та посібникам рашистів рано чи пізно доведеться відповідати за свої вчинки.
– А що зараз із долею твого рідного клубу – „Енергії” з Нової Каховки? Ти його вихованець, починав грати саме там. Де зараз перебувають гравці, тренери, керівництво?
– Нічого дивного немає, що клубу в окупації фактично не існує. За гравцями – я не знаю за всіх, я з багатьма не знайомий, тому що грав у „Енергії” дуже давно. Знаю, що багато хто виїхав, вивіз рідних. Є гравці, які виїхали та шукають клуби у Польщі, зверталися за допомогою з цього питання до мене. Це про тих, у кого троє і більше дітей і хто мав право залишити територію України.
– На рахунок Польщі. Ти живеш і граєш у цій країні вже майже 5 років. Підтримка поляків, надана Україні та українському народу, тебе здивувала?
– Дуже здивувала! Поляки дуже активізувалися і те, як вони допомагають… Чесно, я не знаю, хто ще так допомагав. Знаєте, можна провести паралелі та сказати, що у кожній країні є гівно. У нас – не виняток. Ось у Львові вистачає так званих „підприємців”, які роблять ціни на кімнати для переселенців із зони активних бойових дій втричі дорожчими. У мене родичі винаймають кімнату у будинку у Львові, і там господар здає кімнати для переселенців. Загалом оренда будинку виходить по кімнатах у 90 тисяч гривень на місяць, щоб ви розуміли! І це навіть не Львів, а біля Львова!
І для порівняння: є поляки, які у своїх квартирах безкоштовно селять біженців із України. Мене це вражає. Взагалі, як я вже казав, війна дуже добре скинула з усіх маски. З нібито знайомих, з нібито друзів. Можна сказати, що очистився список. Я не називатиму прізвища, але багато хто поводився некрасиво. Можливо, це проблема моїх завищених очікувань, але коли йде війна, чекаю від людей, щоб вони хоч якось реагували, кричали, допомагали. Деякі ж вибрали тактику, що їх це не стосується, хоч це стосується всіх.
– Багато українських футбольних людей (зокрема футболісти Андрій Богданов і Олександр Алієв та тренер Юрій Вернидуб) пішли на фронт, також захищають Україну ультрас різних клубів. Що ти скажеш про польських фанатів?
– Я був на секторі ультрас „Краковії” з українським прапором і відчув там повну підтримку. Власне, гляньте це відео – тут нема чого й додати!
– Український легіонер варшавської „Легії” Ігор Харатін розповідав, що самі гравці столичного гранду, насамперед поляки, так цікавляться подіями в Україні, ніби це їхня країна. Весь час підходять, питають, дізнаються, іноді й самі щось розповідають. Чи було у тебе щось схоже у „Краковії”? Як гравці із інших країн реагують на ситуацію?
– Теж постійно питають. Взагалі, я зараз перебуваю у дублі та шукаю команду, тому не можу сказати, як у першій команді реагують іноземці. Але коли мене бачили, всі підходили, питали, як рідні, як справи, дуже переживали.
А щодо поляків, то я нещодавно виставляв футболку на аукціон і людина приїжджала її забирати. Він, поляк, тоді сказав: „Дякуємо українцям, що ви б’єтеся не тільки за себе, а й за нас”. Вони розуміють, що якщо ми не зупинимо це зло, воно прийде й до них. Вони саме так це сприймають і чітко розуміють. Поляки віддають останні гроші, кімнати, аби допомогти нашим біженцям.
– Це дуже контрастує з іншими сусідами України. Наприклад, з Угорщиною…
– Так, це точно.
– У „Краковії”, як відомо, ти не єдиний українець, є ще Євген Коноплянка. Ви якось разом координуєтеся для допомоги українській армії та українцям у Польщі?
– Так, наскільки це можливо. Женя зі свого боку перераховує гроші, допомагає фінансово. Він займається цією справою разом із Ромою Зозулею, давнім партнером по „Дніпру” та збірній України. Я зі свого боку також допомагаю грошима. Допомагаємо, чим можемо, вирішуємо логістичні питання. Дуже багато перекладів, люди шукають тут житло, допомогу. Вони не розмовляють польською, я намагаюся закрити логістику, займаюся перекладом, зв’язую з господарями житла. Багато різних речей. Тут багато людей, які збирають гуманітарну допомогу, збирають гроші на амуніцію, бронежилети, це потрібно довезти до кордону. Загалом, багато всього.
– Також у вашому місті, нехай і у стані споконвічного суперника – „Вісли”, грає Гіоргій Цитаішвілі. Він грузин, але виріс та грав в Україні, у складі молодіжної збірної виграв Чемпіонат світу-2019. З ним на тему допомоги Україні ви мали контакт?
– Ні, не спілкувався. І Женя (Коноплянка – Прим.) наче теж, хоча за нього точно сказати не можу.
– У Польщі виступає одразу кілька українців та футболістів, пов’язаних із нашою країною. Чи спілкувався ти з Харатиним, Вербічем, Кендзерою та іншими?
– Із Харатіним я почав спілкуватися з початку повномасштабної війни, він мені допомагав у питанні українських біженців у Варшаві. Також я спілкуюся та спільно допомагаю Україні та українцям з Артемом Путівцевим (уродженець Харкова грає у клубі „Термаліка Брук-Бет Нецєча” з міста Нечєца, котре, як і Краків, належить до Малопольського воєводства – Прим.), з ним ми постійно у контакті.
– У центрі Кракова можна побачити величезне графіті із зображенням Володимира Зеленського. Фігура президента України дуже популярна у Польщі?
– Так, тут Зеленського можна побачити на обкладинках усіх журналів, також постійно про Україну говорять на радіо, телебаченні. Зараз, мабуть, уже трохи меншою мірою. Думаю, вони хочуть, щоби поляки теж психологічно відпочили, бо у перші місяць-півтора радіо вмикаєш – і все було про Україну. Зараз починають це робити рідше, але все одно ніхто не забуває про нашу країну і постійно їй допомагає.
– Щовечора на Площі Ринок у Кракові (центральна площа міста, з однієї сторони нагадує львівську „тезку” – Прим.) проходять проукраїнські мітинги. Ти на них теж брав участь?
– На мітинги не ходив, бо я не маю на це часу. Тут кожен допомагає, чим може. У моєму випадку час дуже дорогий, аби просто стояти і фотографуватися з прапором. Це добре і корисно, але у моєму випадку можна зробити більше користі в іншому місці.
– І не можу не поставити одне питання щодо футболу. Ти зараз перебуваєш у „Краковії” II, але в останніх матчах не виходив і там…
– Складна ситуація. У мене контракт закінчується у червні і я зараз в активному пошуку клубу.
– Хотів би залишитись у Польщі?
– У пріоритетах Польща, бо моя донька ходить вже другий рік до школи саме тут. Якщо не знайду клуб у Польщі – їхатиму закордон, але сім’я по ідеї повинна залишитися тут. Принаймні, ми так плануємо.
– Приїхати в Україну на цьому етапі у тебе планів немає? Як я розумію, ти матимеш право виїзду, тому що перебуваєш на контракті в іноземному клубі.
– Не знаю, чи матиму я право виїзду, але якщо там я допоміг би більше, ніж тут, то я б приїхав. У першу хвилю всі відчували провину, що не перебувають в Україні. У мене теж були такі перші думки, але потім я зрозумів одну просту річ: кожен мусить займатися своєю справою. Я не військовий і з автоматом великої користі не принесу. Якщо я тут можу працювати, заробляти гроші та висилати їх, допомагаючи людям, то, мабуть, треба робити саме це. На військового треба вчитися, а я можу хіба що в „Counter Strike” пограти. А просто піти, взяти автомат і вбитись – яка від мене буде користь? На це навчаються роками, а тут від мене, гадаю, справді є користь.
– Закінчити інтерв’ю хотів би, мабуть, найскладнішим у моральному сенсі питанням. Зараз Герої України з полку „Азов” та 36-ї окремої бригади морської піхоти проявляють дива героїзму на заводі „Азовсталь” у Маріуполі. Про жахливі умови, в яких вони перебувають, вже говорить увесь світ, а дружин наших воїнів прийняв особисто Папа Римський Франциск. Петицію щодо здійснення процедури „екстракшн” підписали близько півтора мільйони людей…
https://www.change.org/p/save-mariupol-192ea846-9fe1-476c-bb72-5474538c7c06?recruiter=false&utm_source=share_petition&utm_medium=facebook&utm_campaign=psf_combo_share_initial&recruited_by_id=cd736660-cdf0-11ec-850a-8bd719e75d0b&utm_content=fht-33251818-ru-ru%3A0 – посилання на підписання петиції
– Наші Герої, які знаходяться на „Азовсталі” – це приклад мужності, героїзму та того, що таке присяга українському народу. Я у шоці з того, що вони зробили за ці дні. Зараз уся Україна прокидається та засинає з думками про наших Воїнів. Ми будемо вірити у те, що їх вдасться врятувати!
Наші Герої на „Азовсталі” вже понад 70 днів у пекельних муках не здаються і відстоюють наші з вами свободи та інтереси. Вони не здаються, б’ються до кінця. А тепер нехай кожен задасть собі питання: а чи гідний я того, що вони роблять заради нас? І дивлячись на вчинки деяких людей із впевненістю можу сказати, що ні, не варті.
– Дуже сильні слова. Дякую тобі за розмову і колосальну допомогу Батьківщині закордоном. Слава Україні!
– Героям Слава!
Із Олексієм розмовляв наш спеціальний кореспондент Гліб Скрипченко
